Сторінки хворого щоденника

[Атрей]

Лирическое отступление:
Сегодня я начну публиковать цикл "Сторінки хворого щоденника".
Цикл был написан одним очень хорошим и талантливым человеком с никнеймом Kasya.

ІЛЮЗІЇ

...Ти. Ти завжди десь поряд. Твої очі мене згублять колись. Вони дуже чорні з довгими рісницями. Трохи схожий цим на Білосніжку. Але я тебе такого кохаю. Ти смуглий. Я навіть не знаю, як це так у тебе вийшло. Твої батьки не цигани і не ефіопчики.. Але ти чорнявенький. Ти не любиш короткі стрижки, бо вони тобі не йдуть. Тоді стирчать твої апетитні вушка. Тебе це дратує, а мене – ні. Ти мені подобаєшся в будь-якому вигляді й стані....
Зараз подобаєшся. Спочатку я тебе не сприймала всерйоз. Хоча мої подруги сходили з розуму від тебе. А мені було все одно. Не люблю розпещених жіночим етеншин і через це самовпевнених дурників, які нічого не бачать крім фігури та грудей. Але ти був не такий. Ти був серйозний і спокійний до цього. Мабуть, тому ти мене теж не відразу помітив. У мене багатенько таких дурників поряд. Хоча з часом вони перетворюються на желе й розтікаються від перенапруження мозків (?). Вони вже не знають, як мені сподобатися. А навіщо мені подобатися? Дівчина сама повинна копатися в хлопці. Він повинен як пісок проскочувати через її пальці, щоб зацікавити її й спіймати до своїх тенетів. Ти був не такий. Ти просто не звертав на мене уваги. Я на тебе теж. Напевне, цим ти мене й зацікавив.
...Ти дуже - предуже високий. Як древня колона. Добре, що міцна. Мені подобається за нею ховатися. Тоді мене ніхто не бачить, крім твоїх чорних очей. Твоє тіло.. воно смачно пахне. Ніби вершками. Шкіра пружна і еластична. Мені подобається розтягувати твої щічки. А ти любиш гладити моє довге світле волосся...
Як ми з тобою познайомилися? Я не пам’ятаю, хоча маю добру пам’ять. Усе вийшло якось само собою й природно, ніби виклик небу (чи з неба?). Твої довгі пальці переплітаються з моїми в якомусь дивному танку сердець. Як добре, що вони зустрілись і ніколи не розтануться. Бо я не зможу без твоєї колони, без твоїх серйозних очей і дивної замріяної посмішки. Не зможу без твого виняткового до мене пофігізму. Але я - твоя, а ти - мій. Ти просто так мене дресируєш. Може, так і треба. Але я боюся про це спитати ( чи це дійсно необхідно?), бо раптом тобі це не сподобається, і ти підеш. А я не хочу втрачати тебе – свою хвору ілюзію...

(c) Kasya
06.07.2007

[Атрей]

-Привіт! Як справи?
-Привіт, моє сонечко!(як я втомилася від цих тисячних клонованих сонечків і зайчиків....але, але саме це на язик лізе) Усе просто чудово. Думаю, невже не сів на потяг, що не дзвониш. Усе нормально?
-Та так...Домовився з провідником і вже їду. Навіть на верхньому ліжку.
-Фартовий.
-Аха. Скоро буду вже на місці.
-А навіщо туди їхати? А в Київ потім як? Звідти? Чи з дому?(я дуже балакуча)
-З дому. Там змагання з туризму.
Хм..Твоя баба. Чомусь тупа асоціація з тупою людиною. Вона ж там буде.
-Ясно. Жаль, що більше з тобою спілкуватися не будемо. Там же не має, де зарядити телефон.
-Та нічого. Якось заряджу. Що там цікавого?
-Оооо....тут дуже цікаво на морі. Розповідати чи нецікаво?
-Цікаво....
І так хвилин на 10. До закінчення дзвінка. Потім я знов передзвоню. А, може, ти. Кущі.. Ти.. і твоя баба. Ця тупа асоціація мене не покине під час розмови. НЕ покине й ввечері. НЕ покине завтра чи післязавтра. Вона мене переслідуватиме. А твоя тінь буде йти за мною. І що я б не робила, вона не захоче мене лишати.
Я вже все намагалася робити для її знищення. Різала ножем по найболючіших місцях, кидала з хиткого містка в брудну річку, топила в нашій крові й душила голими слабкими руками. Я навіть про неї розповідала всім кому не ліньки, але вона не покидала мене. Не хотіла...чи не могла. Я...чи Вона? Мені нічого не залишалося, як писати про неї мемуари та поливати слізьми. Але вона все одно перетворилася на частину моєї.... І вона росла...Хоча я знала: колись позбавлюсь. Позбавлюсь! Або...або...
“Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела” - співають нєгри у вухах. Правда, тільки трохи навпаки.
Я знову гризу нігті. Від нервів і тіні, яка за мною стежить. Але я забуду тебе. Але через кілька місяців буду думати про тебе як про дитячу розвагу.
Дитячу.. Я дійсно до тебе прив’язалася. Як тупо це звучить. Мені легко кидати людей. Мені важко здружуватися. Я людина принципів і моральної дисципліни. ДЕ ВСЕ ЦЕ ЗАРАЗ?! Мені важко розрізати спогади про нашу дружбу. Так само важко як забути тебе і високі почуття. Почуття...скляної прозорості. Скляної? Та чого ж їх різати?! Бити, бити, розбивати, ходити по них голими п’ятками і викидати тобі ж їх в обличчя!! Хай це тебе збадьорить на нову перемогу в лямурних справах! Хай це тебе ще більше самовпевнить до нової ступені конченості людини! Якої людини? Тільки подонка..
Але ти знаєш. Я не просто дурепочка. Коли ти йдеш зі своєю тупою (вигулюєш її себто), коли ти її свариш, а я проходжу поряд, коли вона каже тихо: “Вона”, ти зразу повертаєш голову й дивишся на мене вірно...Як собака. Але я проходжу далі й роблю вигляд, що тебе не помічаю. Ні, кобельчику, помічаю, просто не хочу тебе видавати перед твоєю сукою. Все таки вона давала мені з тобою гратися (чи тобою?). Якщо б не вона, ми були б разом. А, може, ні. Якщо б не вона, у мене був би нормальний коханий. А так я за щось борюсь... чи то за звичку, чи то за принципи, чи то за кохання... Усе- таки добре, що ви разом. Ви так схожі. Хоча раніше я думала, що ти розумний. А ти сам вже граєш в мою гру, вважаючи себе дитям, що не може вирішити, яка іграшка краще.
Я постійно думаю про тебе. Бо я тебе все ще люблю. Дивно. Але реакція, як каже подруга, на їжака. Я завжди хотіла поїхати в Київ...Ти в Києві, а я.. мені місця там буде через тебе мало.. а я – в Миколаєві. Залишаюсь. Моє Щастя десь поряд. (Буде з кимсь чи було з тобою?..) Я це зрозуміла, побачивши одного хлопця.. після нашої з тобою зустрічі серед сотні таких зустрічних людей... хлопця... високого і серйозного, неосяжного і недосяжного.. Хлопця.. Може, тому я вирішила цього ж дня залишитись?..

(c) Kasya
05.07.2007

[Атрей]

Я сиділа на лавці в парку, коли знов помітила дещо важливе. Це була звичайна лавка. Пофарбована в потрісканий зелено-рудий колір. Я сиділа посередині й дивилася в нудну книгу ще одної молодої “талановитої” письменниці. І як можна таку нудоту писати, заплутану та переплутану. Просто жах! Сиділа й читала поміж знаків, десь у глибині. Сиділа й думала, як усе гидко й сумно. Як пусто на мене дивилися присутні, мене саму не помічаючи. Усі, хто проходив повз, були зайняті своїм неїстівним брудом. Усі якось напрягалися щодо неіснуючих проблем, щодо такої брехні, що мені було гидко й сумно... На ногах були діряві кеди, а в руках – якась дірява книжка. У той момент мені ніхто не був потрібен. Але я зустріла його. Тобто не я, а він - мене.
Спочатку я злякалася його мокрих намірів і не знала, що робити. У книжці нічого не писалося про таку неважливу річ. Я сиділа трохи розгублена. Але я зрозуміла, що тут не було нічого лякливого. Його всі знають, і я знала його й до цього. Але завжди пусто дивилася на його краплини сліз. Ми навіть не знайомилися, бо знали один одного до сухих кісток. Він любить спостерігати за нашими помилками. Він – єдиний, хто міг мене врятувати. Він просто тихо почав мене пестити. Такий теплий і ніжний. Я завжди мріяла про таке почуття впевненості, що все буде добре. І воно прийшло. Він тихо мене обійняв усю. Спочатку трохи, а потім все міцніше і сильніше. Але мені було дійсно приємно від цієї м’якої турботи. Я відклала ту нудну книжку, зняла діряві кеди. Його обійми змішалися з його слізьми щастя. Він був щасливий від того, що я не злякалася, що не втекла, що прийняла такого, який він до мене прийшов. Тихий та беззахисний. Ніжний та боязкий.
Я справді його полюбила. Я зрозуміла дещо. Я помітила, що він приходить до мене в саме такі миті, коли тільки він дійсно мені потрібен. Коли почуття необхідності насолоди перемагає нудне життя. Тоді він зливається зі мною настільки, що я не хочу його відпускати від себе. Він змінює людям настрій, вміє ними керувати, ламати заплановані плани і просто давати людям час ... насолодитися та відпочити. Такий він, толерантний і люб’язний. Я НИМ ПРОСТО ЗАХОПЛЮЮСЬ. Але іноді йому дуже сумно від всіх справ. І мені сумно, коли читаю знаки тупої книжки. І тоді ми разом. І тоді він мене обнімає та цілує.
І я знаю, що він скоро піде. Бо йому треба ще працювати й працювати. Він любить подорожувати з місця на місце. З пустого на пусте міняти місце. Як я. Цим ми дуже схожі. Я ніколи не сідаю на одну й ту ж потріскану рудо-зелену лавку. І я знаю, що зараз він подумки обнімає й цілує не тільки мене. Але я не ревную. Бо я толерантна і люб’язна (беру з нього приклад). Комусь, мабуть, теж дуже кепсько, що він просить Мого Цінного героя обмити сЕбе його прозорими ніжними слізьми - краплями ДОЩу....


(c) Kasya
07.07.2007

[Атрей]

Ти мені знов приснився. У мене дуже хвора фантазія, якщо ти мені знов наснився. Може, уже досить мені так часто являтися й дражнити. Ми не були в моєму сні разом. Це не був якийсь рожевий сон кохання й щастя. Тоді б це більше походило на нещастя зранку (бо це не можливо). Сон був ще одним знаком того, що ми ніколи не будемо разом. Хоча я впевнена, що тобі подобаюсь. На жаль.
Я їхала в трамваї. Він зупинився поблизу школи, де навчається твоя дівчина, і школи, біля якої живу я. На руці була намотана хустка з ромашками, вона так тобі подобається... Ти якось дуже несподівано виник у цьому трамваї. Сказав : “А як мені хотілося б тебе зараз поцілувати!”, помахав мені рукою й посміхнувся, як зажди, мило, ніби манив мене за собою. Але я знала уві сні, що ти йшов до неї. Але я знаю, що ти кохаєш мене більше за неї. І я знаю, що не зупинюсь. І не зупиню...
Я кинулася бігти за тобою. Можливо, хоча б уві сні, у своїй хворій фантазії ми будемо разом. Це безвихідно. Якщо ти вже раз про це мрієш, то буде другий, третій... Це, як стояти на краю скелі у дикому морі. Або падати, або вмирати від фізичних потреб та бездуховності. Ти - ця скеля, за яку я хочу триматися хоча б одним пальцем, хоча б якоюсь думкою... А інакше впаду й розіб’юся від своїх твердих сліз. Коли я тебе наздогнала, ти стояв з якоюсь дівчиною, може, то була й вона. Мені все одно. Я побігла тобі назустріч, я не могла швидко, було важко, ніби хтось не дає, хтось тримає. Я кричу : “Це через вітер!” А ти стоїш, простягнувши мені руки, і посміхаєшся. Я зі всією силою тебе обійняла, обійняла : “ Я дуже сумую за тобою!” Просто жахливо, як сумую... Я вже не бачила тебе тиждень! Я вже не чула твого голосу цілий тиждень! А ти повис на мені, як мавпочка на дереві. Тоді я зрозуміла уві сні, що це сон...
А потім підійшла та дівчина. То була не твоя. І я не звернула на неї ніякої уваги (це була одна моя сусідка, навіть не знаю, чому вона мені-то й приснилася). Я думала про твою. Як хотілося хоча б у моїй фантазії почути від тебе слова правди, слова кохання. Але ти, мабуть, прочитав мої думки. Бо мені сказав : “Я кажу їй, що кохаю. А вона мені не вірить”. І я тобі не вірю. Тому й вона тобі не вірить. Тобто вірить, але не цим словам. Мені снилося ще багато різного сміття про неї, про тебе, про університет...
А коли прокинулася, я про це думала. Чому цей трикутник навіть уві сні не можна розрішити? Це моя уява чи це дійсно насправді? Я кохаю тебе, ти кохаєш мене, вона – тебе, ти –її. Різниця лише в глибині почуття й подяки. Але вона зайва-вона це розуміє. І я зайва. І я це усвідомлюю. Мені тебе дійсно жаль...

(c) Kasya
08.07.2007

[Атрей]

Мені дуже не подобається, коли ти мені дзвониш через кілька днів мовчання. За ці декілька днів я починаю тебе забувати, а тут раз – і знов!
Після останньої нашої бурхливої розмови я проходжу кілька цікавих стадій. Коли щасливо, коли сумно, погано, дуже погано, коли ще гірше, ніж було до цього, сумно, нейтрально. Ти дзвониш –і знов по колу. Ваа! Я ж тобі не ховрашок, який бігає по колу у своїй клітці. І я не зайчик з реклами, якому замінили батарейки – і він знов, як новий! Я -Людина?! Я втомляюсь від твоїх іграшок. І втомляюсь від твоїх “забаганок”. Може, треба колись зупинитися й зайнятися своїм життям? Типа, там подумати, що робити далі, як діяти, ким бути...з ким бути?! А не мене контролювати кожні 3 три дні. Немов мене не почувши, ти загубиш ціпок, який нас з’єднує.. Дурненький, він же міцний, залізний. Він не загубиться й не порветься. Він тільки покриється старою, страшною, гидкою ІРЖЕЮ!!!
Ви мене дістали!! Ти не зі мною, а завжди мене контролюєш. Мабуть, моя тонка душа почуває твоє переслідування, бо, здається, що навіть коли гуляємо поряд, подумки ти теж починаєш мене контролювати. А, може, я вже хвора. Це більш на це несхоже. Є ще одне таке чудо (чудовисько?). Воно все на мене дивиться і не може нічого промямлити (типа, давай зустрічатися??). А якщо він цього сказати не хоче, чому тоді дивиться на мене, як на золоту статую? Береже мене й пальцем боїться доторкнутися. І контролює ж, дурне!! Пише кожного дня (ти хоча б через 3-4) “Де ти? Як ти? З ким ти??”. Як же параноя не буде розвиватися? Має всі підстави для цього. І умови сприятливі.
Мені дуже не подобається, коли ти мені дзвониш! Але все одно, приємно. Як же я буду без цих божевільних дзвінків перевірки моєї хворої свідомості? Я ж зможу… А після останніх твоїх дзвінків починаю проходити менше нецікавих стадій : приємно, люблю, не люблю, забула. Во-хоу! А ще мене бісить, коли те чудо мені пише, я йому відповідаю, щось запитую, а відповідь отримую на наступний день. От же ж! Мені-то що? Однаково! Просто він мені-то дужче подобається..навіть більш за тебе. Він , як янгол, який мене врятує…Просто навіщо маячнею займатися? Я ж кажу йому : не люблю стан аморфності! Почуваю себе облизаним льодяником : чи то викинути, чи то далі мене лизати та обсмоктувати?..
А ще, любі, мені подобається писати історії (думки мої себто). Тобто, любий.. писати про тебе. І кожного разу мені подобається дивуватися, що ти не розумієш, що майн лібер сторіз про тебе, а також вірші мої без рими теж про тебе(мабуть, ти просто прикидуєшся дурником). І кожного разу мені подобаються твої дурні очі й дурні запитання : “А, що тебе змусило написати “таке”?” Оооо!...Багато чого! Особливо твої безглузді дзвінкі й такі ж дурні запитання : “Де ти? Як ти? Що з тобою? А,а з ким ти? Я тут (ви)гуля(ю)ю з ...(з баб(у)ою своєю себто)”...

(c) Kasya
09.07.2007

[Атрей]

П’ятниця. 13 липня 2007
Вибач мої потріскані мрії. Вони ще хочуть тримати твої крила, яких уже давно не існує. Крила зламалися й розлетілися на різні боки різними вітрами. Перетворилися на сірий пил. А мрії, Вони, ще не розуміють цього й бояться це визнати. Вибач їх дурних.
Мене теж вже не існує для тебе. Я вже не тут, не зараз...ніколи. Я тільки мучаю тебе й себе. Вибач. Я дурна. Я вже давно потріскана й засипана твоїм пилом...

Мою душу покрила іржа.
Мої очі з’їла давно мішура.
Замість рук якісь проводи,
Що колись тримали стовпи.

Мої плани зламали планети,
Які вже давно не існують вночі.
Мої мрії розбились об пісні,
Що не змінюють мелодію голови.

Мої мапи життя всім роздані,
І я не знаю, куди тепер йти.
Мої ноги тримають птахи
З очами в червоній крові.

Моє майбутнє давно не моє,
Воно розсипалось десь уночі.
Я вже ніколи не встану,
Тільки ще більше впаду.

Я ніколи не знайду своє сонце,
Усі зірки для мене сховались,
Я ніколи з тобою не встану,
Тільки ще більше впаду.

Вибач за моє незнання. Ти не кохаєш мене. Це лише хворі соплі такого ж хворого щоденника, як я. Вибач. Я хочу забути про тебе на півроку. Може, тоді я знайду свої крила, а ти відремонтуєш свої?? Вибач за потріпані нерви. Ти, звісно, її кохаєш, а мене хотів лише використати, “сам того не розуміючи”. Вибач! Я ніколи не хотіла бути з тобою, бо ти всіх використовуєш, “сам того не розуміючи”. Ти не страшний, ти просто дуже-дуже дурний. Ти думаєш, що командуєш всіма. Як же ти помиляєшся! Уже знайшлась та, яка терпітиме всі твої знущання, а потім сама візьме над тобою верх, бо ти до неї звик. А якщо будуть діти, ще й покохаєш. Можливо. На жаль, ти боїшся це визнати. Скільки б ти мені не казав, що ти її кохаєш, я не повірю. Просто не повірю. Ти на це не здатен, вибач. Скільки б ти не казав, що в тебе серйозні відносини, я не повірю. Ти їй будеш зраджувати. Бо ти її НЕ КОХАЄШ. Але тобі достатньо мені сказати, що ти хочеш бути зі мною, і я тобі повірю. На жаль, ти не хочеш себе міняти, так само як не хочеш нічого змінити для себе. Навряд чи ти піймаєш різницю. І тому я не хочу, щоб ти думав, що я у твоїх тенетах. Ні. Я боюся зради й обману більше за все. І зроблю все, щоб не спілкуватися з такими людьми, бо ця інфекція передається діями. Я не хочу нікого обманювати. Я втомилася. Не повіриш, як я втомилася. Я ніколи не буваю дійсно весела. Це лише ілюзія й зафарбовування мого болю. Але він пройде. І веселка сама з’їсть останні крихти болю, може, залишивши й мені трохи щастя. І я не буду боліти тобою, я хочу лише бути щасливою. Вибач за всі потріпані нерви. Я більше ніколи не буду. Не люблю пускати слова на вітер. Ти - ніхто.


(c) Kasya
П’ятниця. 13 липня 2007

[Атрей]

Остання замiтка
Хочу з тобою попрощатися. Ти мені набрид. Тобто мені набридло про тебе думати. Я вже написала про своє кохання, муки, страждання, мрії. Я за все вибачилась. А тепер хочу попрощатися. Назавжди. І спалити ці сторінки. Так! Чомусь так щасливо на душі. Дивлюся в похмуре обличчя ранку і все одно розумію, що все скінчилося. Страшний сон з просвітленням. Ах...
Я обіцяю, що не забуду наші посиділки та сварки в “нашій хаті”. Я обіцяю, що не забуду наших веселощів. Будь-якої хвилини ти можеш розраховувати на мою підтримку.Я завжди тобі допоможу. Але тепер для мене ти просто близький знайомий. Дуже близький. Мабуть, все – таки друг, бо я не хочу тебе втрачати попри все. Знай це. Якщо хочеш, звісно, ним бути. Жодних натяків на почуття. Тільки розмови про природу та навчання. Нудна нудота. Паралельні не пересікаються...гг.. Але мені весело.
Я навіть не знаю чому. Чи то від цукерок, що стоять навпроти, чи то від пісні “Я лідер, а не лузер!! Ти детаааль...”. Дуже приємно на душі. Може, тому що комусь я ще потрібна. Наприклад, своєму старому комп’ютері? Гггг.. чи якомусь тихому хлопчику, який потрібен мені? Не знаю. Просто прокинулась сьогодні о п’ятій, подивилась на небо й зрозуміла : “Це кінець”. Отак, у мене приходить кінець стосункам, які не починались. Не хочу зв’язуватися з людьми, схожими на тебе (себто на мене, усе-таки ти вже давно частка мене).
Саме тому я й прощаюся. Закриваю цей тижневий щоденник. Та покупаю новий з новими сподіваннями та сторінками долі. Вона в моїх руках.

(c) Kasya
14.07.2007